Фотоальбом Білої ЦерквиФорум Білої ЦерквиНовини Білої ЦерквиСайти містаОсобисті налаштунки
   [x] Біла Церква
Головна
Загальна інформація про місто
Статут територіальної громади міста Біла Церква
Символіка міста
Історична довідка
Історичні пам`ятки
Дендропарк "Олександрія"
Фотогалерея
Міста побратими
Сайти міста

Карта города Белая Церковь 2009 года


Підрозділи
Освіта
Медицина
Культура
Спорт
Сім`я та молодь
Соціальний захист
Пенсійне забезп.
Правоохоронні органи
Порядок реєстрації підприємців
Житлово-комунальне господарство
Житлово-комунальні субсидії
Комунальні послуги та платежі
Екологія

Громадсько-політичне життя
Політичні партії і громадські організації
Національно-культурні товариства

Економіка
Економіка міста
Підприємництво
Торгівля
Ринок праці
Зовнішньо-економічна діяльність
Інвестиційні пропозиції

Новини
Новини міста
Архів новин
Офіційні новини Білої Церкви у форматі RSS version=2.00 v 2.00

Послуги сайту

Розширений пошук
Найкращі публікації
Список сторінок
Мапа сайту
Реклама на сайті

Зв`язок

Наші форуми
Рекомендувати сайт
Контакт із автором


Біла Церква

Історичні відомості по пам`ятках архітектури




Історичні пам`ятки
   
 
 


Історичні відомості по пам`ятках архітектури


НАЦІОНАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ:


Торгові ряди

– пам`ятка архітектури національного значення (охор. №39) розташовані в центрі міста на Торговій площі. Збудований на замовлення польських магнатів Браницьких за порівняно короткий час 1809-1814 рр., по літературним даним розрахований був на 85 крамниць. Зі сторони площі розташовувались приміщення крамниць, зі сторони внутрішнього двору – склади.
Торгові ряди - одна з найцінніших споруд такого типу в Україні. Побудовані вони в стилі різновиду класицизму - "ампір". По зовнішньому і внутрішньому периметрах до склепінчастих торгових приміщень примикають аркові галереї, які перериваються по осі кожної сторони споруди портиками з проходами у внутрішній двір. Вхідні арки портиків обмежені двома колонами. На фронтонах портиків були елементи геральдичних знаків, які варто відновити. Високий цоколь південної частини Торгових рядів, підвищуючи її, сприяє урочистому сприйняттю  їх, скрадає приземистість будівлі. Торгові ряди несуть в собі геометричну ясність, строгість форм, лаконічність і значущість. Рівномірний ритм аркад добре гармоніював з класичними формами навколишньої забудови, а вільний простір майдану мав особливу цінність для зорового сприйняття.
Сучасне використання – торгівельний центр, культурно-розважальний комплекс.


Склади

– пам`ятка архітектури національного значення (охор. №40) – приклад класицизму в господарчих, функціональних спорудах. Монументальність і ошатність, нехарактерна і, здавалось би, зайва при такому утилітарному призначенні їх, очевидно, пояснюються розташуванням на головній вулиці міста, про красу якого дбали його власники. Будівля двоповерхова з цокольним поверхом, оштукатурена. В плані це витягнутий зі сходу на захід прямокутник довжиною понад 100 метрів. Входи акцентовані витягнутими від будівлі двоколонними портиками з торців і чотириколонним на головному фасаді. Ордер тосканський. Зовні будівля вирішена простими, лаконічними формами: на великих площинах стін фасадів рідко розміщені невеликі віконні отвори, фасади розчленовані горизонтальними тягами. В інтер`єрі по повздовжній осі розміщені дерев`яні опори з консолями, які підтримають перекриття. Монументальності досягнуто лаконічністю форм, виразністю портиків, особливо центрального, чотириколонного, який виходить на магістраль (давня назва - Олександрійська), що сполучає центр міста з парком "Олександрія".


Миколаївська церква

– пам`ятка архітектури національного значення (охор. №41) – закладена 25 серпня 1706 року гетьманом Іваном Мазепою та білоцерківським полковником Костянтином Мазієвським.
Мазепа уподобав Білу Церкву в розквіті своєї могутності. За народними переказами, він зібрав у тутешньому замку всі свої скарби після доносу Петру про «зраду» фастівського полковника Семена Палія. Розраховуючи закріпитися в Білій Церкві надовго, гетьман заклав тут церкву. Про це свідчить напис, висічений на металевій платівці, знайденій в 1842 році у фундаменті північної стіни: «Во имя Отца и Сына и Святого Духа основанная сия церковь въ честь и память Святителя Христова Николая при державе Великого Государя царя и Великого князя Петра Алексеевича и благородного Иоанна Степановича Мазепы, гетьмана войска его царского присветлаго благородного раба божьего Константина Мазиевского и основателей храму сего при святительствовании его милости отца Варлаама Яснинского — архиепископа митрополита Киевского и Галицкого и всея России и положены суть здесь мощи святых мучеников Аноима, Арпинея, и св. Великомученицы Варвары в лето 1706 года, дня 25-го». Ця платівка і святі мощі, про які згадується в написі, зберігались в хрестоподібному заглибленні великого вапняку, закладеного в фундамент при заснуванні храму.
План храму не має аналога серед пам`яток української архітектури XVII—XVIII століть. Його розміри нагадують розміри таких стародавніх храмів, як Ірининська церква в Києві (1037 p.), Успенський собор Єлецького монастиря та ін.
На початку XVII ст. споруджується дерев`яна велика церква святого Миколи, яка була на той час головним храмом міста. Перед нею знаходилась торгова площа. В церкві в 1622 р. був Єрусалимський патріарх Феофан, в 1639 р.— Ян Казімір, а в 1651 р.—Богдан Хмельницький. Рештки її було знайдено в 1839 р. при перестиланні підлоги сучасної Миколаївської церкви.
Сучасна Миколаївська церква закладена в 1706 р. на місці її попередниці. За планом — це великий трипрестольний храм, який не був повністю втілений у камінь, бо такі події, як втеча з України Мазепи, Прутський мир (1711 p.), передача Білої Церкви Польщі перешкодили завершенню будівництва.
Поляки, переслідуючи православ`я, насаджували католицизм, а тому висвячено було лише південну частину храму як маленьку прихідську церкву. До 1783 р. побіля неї знаходився цвинтар.
В 1799 р. церковна будівля постраждала від пожежі. Після освячення Преображенського собору в 1839 р. Миколаївська церква припинила своє існування. Північна частина її була розібрана, а південна (нинішня Миколаївська церква) полягла в руїнах. І лише в 1852 р. настоятелю Преображенського собору Петру Гавриловичу Лебединцеву (1819—1896 pp.) — автору багатьох праць з історії та археології Києва й Білої Церкви, редактору «Киевских Епархиальных ведомостей» (в майбутньому кафедральному протоієрею, який, до речі, 6 травня 1861 р. відправляв панахиду по тілу Т. Г. Шевченка в Київській церкві Різдва Христового на Подолі) — вдалось відновити південну частину і зберегти її для нащадків.
Разом з Преображенським собором Миколаївська церква була окрасою однієї з головних площ міста у XIX ст.— Соборної. У цей час вона набуває сучасного вигляду.
В середині 60-х pp. церковна будівля була капітально відремонтована і зараз це прямокутна в плані споруда (14,6X14,8 м), висотою 11,7 м, розділена на два приміщення — вівтар і південну частину. Північна частина відсутня, і це робить будівлю асиметричною. Кожне з приміщень має окремий вихід. Східний фасад з підвищеною середньою частиною увінчують три невеликі бані.


Преображенський собор

 – пам`ятка архітектури національного значення (охор. №42).
В 1833-39 pp. на місці флігеля білоцерківської гімназії у дворі напівзруйнованої Миколаївської церкви на замовлення графині О. В. Браницької зводиться велична споруда Преображенського собору.
Цегляна будівля споруджена в класичному стилі. Висота її досягає 40 м. Входи до собору були оформлені чотири- і шестиколонними портиками, які не збереглись до наших днів. Барабан над центральною частиною увінчаний масивним склепінням напівсферичної форми. Стіни оформлені пілястрами, отвори вікон – сандриками. Монументальність підкреслювалась трьома портиками. В 60-ті pp. XIX століття зводиться висока чотириярусна дзвіниця (розібрана в 60-ті pp. XX ст.), яка надавала Соборній площі особливої урочистості. Оперізувала собор цегляна огорожа з дубовими дерев`яними ґратами на кам`яному фундаменті, споруджена разом з дзвіницею.
24 жовтня 1839 р. собор був освячений митрополитом Київським і Галицьким Філаретом. Замовниця О. В. Браницька була похована 15 серпня 1839 р. в неосвяченому приділі Олександра Невського, не доживши до завершення будівництва.
Її доньки – Єлизавета Ксаверівна Воронцова і Софія Ксаверівна Потоцька спорудили над похованням надгробок із сірого італійського мармуру з двома пілястрами і ґратами в центрі. Над похованням висіло дві ікони. На одній на тлі чорної мармурової дошки в золоченій рамі на дереві зображено було Богоматір. На звороті був напис: «Благословила Александру Васильевну матушку». Друга – в мармуровій рамі образ святого Миколи на полотні.
Собор мав дев`ять престолів (за іншими даними – три). Це була єдина церква (серед сільських) Київської єпархії першого класу. Придільні престоли були присвячені св. Миколі та Олександру Невському – хранителям царя. До парафій собору ввійшли парафії чотирьох скасованих церков на лівому березі р. Рось – Успенської, Преображенської, Рождественської, Миколаївської. В середині XIX ст. вона налічувала 2483 душі чоловічої статі. Собору належала 151 десятина землі.
Інтер`єр собору був розписаний монументальним олійним живописом, який не зберігся до наших днів.
Собор мав багате начиння. Однією з реліквій стала «Таємна вечеря», вишита золотом на малиновому тлі (за зразками мозаїчного зображення собору св. Софії в Києві), датована XV ст.
В соборі зберігалася також багата колекція рідкісних стародруків XVII ст. З ікон особливу увагу, крім ікон над похованням О. В. Браницької, привертала увагу «Таємна вечеря» роботи Васильєва (над Царськими вратами), а також ікона св. Великомучениці цариці Олександри в срібній золоченій оправі овальної форми і св. Великомученика Георгія. Сюди ж з Миколаївської церкви перенесли ікону в золотій оправі «Счастью древа креста Господня», одержану Потьомкіним від єрусалимського патріарха.


Зимовий палац

– пам`ятка архітектури національного значення (охор. №44).
З кінця XVIII і впродовж 30-х років XIX ст. створився класичний ансамбль цивільних споруд міста, в який увійшли зимовий палац (1796 p.), і так зване дворянське зібрання (30-і роки XIX ст.).
Головний фасад зимового палацу оформлений чотириколонним портиком. Будівля чотирикутна в плані, дерев`яна, поштукатурена, двоповерхова з боку фасаду і триповерхова з тильної сторони. Вона має великий кам`яний підвал, який використовувався для зберігання вина та продуктів. Інтер`єр прикрашений ліпними карнизами. Спочатку це було житлове зимове приміщення (звідси і назва), а влітку Браницькі жили в літньому палаці парку «Олександрія» (цей палац не зберігся).
В 1823 р. у зимовому палаці був Ф. Ф. Вігель – відомий мемуарист, чиновник канцелярії Новоросійського краю. Певний час в палаці розміщувався музей зброї Браницьких, наприкінці XIX ст. – комісарія або головне управління маєтком Браницьких.
Нині в приміщеннях зимового палацу знаходиться музична школа № 1 і районний архів.


Дендрозаповідник „Олександрія” із парковими спорудами

– пам`ятка архітектури національного значення (охор. №45).
Одним з напрямків архітектури кінця XVIII ст. на Україні стало будівництво поміщицьких садиб з великими парками, палацами, численними службовими приміщеннями. Його яскравим зразком є садово-архітектурний комплекс парку «Олександрія», закладений графинею О. В. Браницькою наприкінці XVIII ст. – на початку XIX ст. в урочищі Гайок.
Широке застосування кріпацької праці, немалі прибутки від маєтку дозволили розгорнути будівництво вартістю 4 млн. крб.
Дендрозаповідник "Олександрія" - один з найчарівніших ландшафтних парків України.
Закладений він в кінці XVIII ст. на базі реліктової діброви. Автори його - архітектори Мюффо та Домініко Ботані. Площа парку 201,4 гектара. Його рослинність, дерева та чагарники - 750 представників флори різних континентів, серед них - чимало екзотів. Величезну цінність становлять архітектурні споруди. Під час війни паркові споруди були дуже пошкоджені. Реставраційні роботи провадилися під керівництвом архітектора Д. Криворучка. По крихтах збирав він дані про архітектуру "Олександрії" в архівах Польщі та Франції. Але не все вдалося відновити, як от літній палац.
Білоцерківським староством Ф. К. Браницький був нагороджений як приватною власністю за придушення Коліївщини. Перейшовши на службу при російському дворі, одружився з фрейліною імператриці Олександрою Енгельгардт. Оселившись з 1795 року в Білій Церкві, графська родина намагалася облаштувати побут на кшталт петербурзького. За п`ять кілометрів від центру містечка граф побудував літню резиденцію, яка стала центральним планувальним ядром парку.
Парк був багатий оригінальними спорудами. Серед них колонада "Луна", китайський і арковий містки, водоспад "Черепаха", джерело "Лев", Колона смутку, великий дерев`яний міст через глибокий яр між Холодним і Лазневим ставками ("Міст диявола") тощо. Стояли бюсти Олександра І та Потьомкіна, багато бронзових та мармурових статуй. На жаль, даних про численні павільйони та архітектуру малих форм не збереглося.
Головне в парку - його ландшафтні композиції, створені поколіннями паркобудівників. В "Олександрії" прозирали елементи сентименталізму. У XVIII ст. в Росії будувалися парки в регулярному стилі, та з роками погляди мінялися, і поступово став упроваджуватися ландшафтний стиль, більш людяний, романтичний. Строга "геометрія" планувальної структури поступалася місцем іншим прийомам. От і "Олександрія" відзначається принципами вільного планування. Відвідувачі не скуті жорсткими канонами при перебуванні в парку. Вільне пересування "за інтересами" давало можливість відпочинку для душі, її надиханню, романтичному настрою. Регулярні парки були продовженням зарегульованого життя, тому заміна їх на ландшафтні явище прогресивне в парко-будуванні.
Говорячи про авторів проекту парку, не можна не сказати про роль в його створенні самої Олександри Браницької. Володіючи обдаруванням декоративного садівника і маючи владу й кошти, вона проявила багато ініціативи, смаку і заповзятливості, облаштовуючи і збагачуючи свою ландшафтну тезку.
В парку працювало багато садівників: Штунге, Бартецький, Вітт, Енес. Творчий внесок в розбудову парку останнього, який практично все життя - 50 років - віддав "Олександрії", власники його відзначили установкою Колони Енеса. Пізніше колону закрили від екскурсантів новозбудовані водозаборні споруди, отож довелося уже в наші дні перенести її на колишній острів - територію на березі річки неподалік аркового містка і водоспаду "Черепаха".
Можливо, працював по парку відомий архітектор Іван Старов. Деякі риси Царського (Монаршого) павільйону (фасад його нагадує фасад павільйону поштової станції в іншому місті, щодо авторства якої сумнівів немає) дозволяють припустити, що збудований він за його проектом.
В плануванні парку і його спорудах використані деякі форми і прийоми парків Гатчинського, Павловського, Петродворецького, в яких колишня фрейліна імператриці не раз бувала. Казали, що відторгнута від двору вельможна пані, отримавши повідомлення про бали у пристоличних парках, прагнула перевершити їх пишнотою і розкішшю прийомів в "Олександрії".
Ядром парку став комплекс споруд заміської графської резиденції Дідинець, який складався з двоповерхових будинків, пізніше перебудованих в замкнутий ансамбль. Поруч поставала декоративна споруда "Варна" на честь здобуття російськими військами турецької фортеці. Неординарними були будинки для гостей і танцювальний павільйон. Дуже цікавий павільйон "Ротонда" неподалік центрального входу - напівкругла споруда, перекрита кесонованим склепінням. В центральній частині її - декоративна колонада: чотири колони коринфського ордеру, які підтримують архітрав. Легенди пов`язують "Ротонду" з іменем Потьомкіна.
Захват викликають "Руїни", надто місячної ночі, коли холодне дзеркало ставка з похиленими над ним плакучими вербами навіває гадку про старовинний замок, рештки якого прийшли з давно минулого.
На протилежному боці Великої поляни ще одна прецікава споруда - колонада "Луна", напівкругла будівля зовнішнім діаметром 34,2 м, на кінцях якої невеликі прямокутні приміщення. Парадності, урочистості і в той же час ажурності надають їй дванадцять колон іонічного ордера, яким на внутрішній стіні відповідають пілястри з такими ж капітелями. Колони підтримують масивний антаблемент, який є опорою для односхильної покрівлі. Торцеві приміщення, які завершують споруду порталами, оформлені в стилі основної споруди. Незвичайні акустичні властивості колонади: тихо мовлене в одному кінці її добре чути на другому.
Західна сторона Великої поляни збагачена пам`ятками архітектури - арковим та китайським містками, водоспадом "Черепаха". Недавно до них долучилася Колона Енеса.
Шкода, що до нас не дійшли малі форми архітектури парку та його скульптурне оформлення. Деяке уявлення про них можемо мати з бронзової постаті Діани, та експонатів невеличкого паркового музею, який розмістився в будинку управителя.
Та головна цінність парку - ландшафтна архітектура, рідкісне творіння великих майстрів. Основний композиційний центр ландшафту - Велика поляна. Сюди сходяться й звідси розбігаються його головні алеї. Романтична таємничість і загадковість, поетичність і піднесеність, розкутість і душевна злагода - відчуття й почуття, які опановують душу завдяки різноманітним рішенням, використаним архітекторами.
"Олександрію" в різні часи відвідало чимало історичних осіб і діячів культури й мистецтва. Двічі, 1813 та 1816 років тут гостював імператор Олександр І. Реліктові дуби та пам`ятний знак нагадують, що на Палієвій горі на початку XVIII століття розташовувався табір білоцерківського козацького полку С. Палія. Інший знак засвідчує перебування тут провідників декабристського руху. Певне, тутешні краєвиди надихнули пушкінський рядок про "пишних гетьманів сади". Пушкін був закоханий в одну з дочок Браницьких, графиню Воронцову, і присвятив їй вірші "Оберігай мене, мій талісман" та "Талісман". Милувався парком і Тарас Шевченко. Бюсти цих великих поетів установлені на пілонах при головному вході в парк. Бував тут І. Нечуй-Левицький.
Кожний із спадкоємців і наступників засновниці парку, назва якого обезсмертила її ім`я, дбав про удосконалення і збагачення зеленої перлини: син Владислав Ксаверович, внук Владислав Владиславович, остання власниця "Олександрії", його дружина Марія Євстафівна, яка 1918 року померла в Києві.
В революційних бурях дендропарк дуже постраждав. Палац та інші споруди спалені чи зруйновані, багато цінних скульптур вивезено за кордон. Вирубані цінні дерева, порушені паркові композиції. У вересні 1921 року "Олександрію" передали Білоцерківському політехнікуму (тепер - аграрний університет), який влаштував тут учбове господарство. На щастя, уже 1922 року парк оголошений власністю республіки і перейменований в "Заповідник "Олександрія", а з 1934 року - перетворений в Державний заповідник, що дало можливість посилити його охорону.
1946 року "Олександрія" перейшла під опіку АН УРСР, яка клопоталася його відновленням, реорганізувавши в дослідно-експериментальну базу. Навчально-дослідне господарство інституту перевели в зарічанську частину міста.
На час закладання парк був на віддаленні за три кілометри від міста. З часом місто забудовувалося вздовж сквирського тракту і наблизилося до "Олександрії" впритул. Оскільки забудова облягла парк з північно-західної сторони, влаштований вхід і з цього боку. До речі, житловий район Січневого прориву, який виник після війни, частково побудований на продовженні віковічної діброви, з якої починався й сам парк.
В 1995 році дендрозаповідник „Олександрія” відзначив своє 200-ліття.


Ансамбль споруд поштової станції

 – пам`ятка архітектури національного значення (охорон. №910).
У першій половині XIX ст. Біла Церква зайняла одне з провідних місць в Київській губернії у розвитку промисловості і торгівлі. Тут інтенсивно розвивались млинарство, цукроваріння, шкіропереробка, які з часом стають містотворчим фактором розвитку приватновласницької Білої Церкви. Тож постала і необхідність організувати поштову станцію з кіньми та візниками. З часом вона перетворилась в постійну службу для пересування і передачі письмових повідомлень.
Комплекс споруд був зведений в 1825-33 pp. на кошти Браницьких, коли створювався регулярний поштовий зв`язок Москва - Одеса. Саме в березні останнього Український поштамт доповідав Київському військовому губернаторові про відкриття замість тимчасової постійної повітової поштової експедиції. Поштові правила вимагали від експедиції "задля уникнення зволікання" тримати день і ніч три-чотири готових до відправки запряги коней і двох поштарів "в усьому одягнутих".
Ім`я архітектора невідоме. Ансамбль займає площу близько 1,5 га і складається з двох частин. Перша частина споруд – будівлі поштової станції, готелю і заїзду. В другій знаходились служби – каретне приміщення, кузня і конюшня. Всі споруди ансамблю стриманого і простого класичного стилю.
Основне місце займала в ансамблі пошта. Це прямокутна в плані будівля, центральна частина якої – одноповерхова. Два входи на головному фасаді прикрашені чотириколонним портиком. Кутки другого поверху – пілястрами.
Тут нині знаходиться міське відділення зв`язку. Готель і заїзд – прямокутна в плані одноповерхова будівля з портиками по головному фасаду. Зараз її займають кілька приватних підприємств.
Каретний заїжджий двір ще простіший за архітектурою. В глибині його – каретне приміщення і кузня. На головному фасаді – два широкі аркові в`їзди для карет.
Праворуч від каретного приміщення знаходилась цегляна конюшня, яка зараз використовується під склади.
В 1844 р. ансамбль постраждав від пожежі і був відновлений в 1848 р.
В готелі пошти перебував Т.Г. Шевченко, про що говорить пам`ятна дошка на його стіні. В повісті "Прогулянка з задоволенням і не без моралі" він описує свій приїзд до Білої Церкви, де спинився спочатку в т. зв. "заїзді", який виконував спрощену роль поштового двору.
Ансамбль споруд поштової станції викликає інтерес, оскільки зберіг первісне планування і архітектурне вирішення. Це унікальна пам`ятка такого роду на Україні. На його прикладі можна побачити, як з розвитком міста на зміну культовим і палацо-садибним ансамблям приходять ансамблі міських громадських установ.


Костьол Святого Іоанна Хрестителя

– пам`ятка архітектури національного значення (охор. № 911) розташований на Замковій горі, пам`ятці археології (територія бувшого замку, на високому обривистому березі р. Рось).
 Засновником його являється польський магнат Ксаверій Браницький. В 1789 р. він виділяє кошти на будівництво кам`яного костьолу на тому місці, де в старовину знаходилась кафедра православних єпископів Пороських, пізніше латинська каплиця для польського гарнізону. Костел мав бути побудований в пам`ять ранньої смерті сина Браницьких – Олександра, який впав в дитинстві з коня. Однак, будівництво костьолу затяглось та було завершене лише в 1812 р.
 Прямих вказівок на автора проекту споруди в джерелах не має, однак непрямі документи дають деякі підстави приписати авторство цієї чудової пам`ятки класицизму Домініку Ботані, італійця за походженням, що знаходився на посаді архітектора при будинку графа Браницького в Білій Церкві з 1796 р. По переказам ліпними елементами костьол прикрашали італійські майстри.
Нині, після тривалих реставраційних робіт, в будівлі костьолу знаходиться  міський будинок органної та камерної музики.






Copyright © Все права защищены.
Дата публикации: 30-08-2004
(8238 прочтений)

[ Вернуться назад ]


   [x] Пошук



целую фразу
любое слово


   [x] Логин
Логин

Пароль

Проверочный код:   
Проверочный код


Не зарегистрировались? Вы можете сделать это, нажав здесь. Когда Вы зарегистрируетесь, Вы получите полный доступ ко всем разделам сайта.


Незалежне інтернет видання - ФАСТІВ


Карта сайта
Copyright © 2000 - 2009
При повному або частковому використаннi матерiалiв цього ресурсу, посилання на www.bilatserkva.info є обов`язковим.
Sitemap

Рейтинг@Mail.ru Яндекс цитирования

Powered by © PHP-Nuke released under the GNU/GPL license
Открытие страницы: 0,13 секунды и 3 запросов к БД за 0,00073 сек.
Memory usage: 1 828 344. Peak memory usage: 2 097 152